DataLife Engine > �� > Тамуючи спогади про атомний смерч продовжувати жити і трудитись

2018-04-18

ТАМУЮЧИ СПОГАДИ ПРО АТОМНИЙ СМЕРЧ ПРОДОВЖУВАТИ ЖИТИ І ТРУДИТИСЬ

Свіжий квітневий вітер ласкаво куйовдить поки що безлисті крони дерев і з веселою безцеремонністю вривається у кватирки, вивіваючи залишки зимової нудьги: весна прийшла! Але там, де тридцять два роки тому пронісся атомний смерч, вітри зовсім інші: вони виють у гіллі, б’ються грудьми об забур’янені подвір’я, свистять у вибитих шибках і шарпають аркуші розкиданих книг, яких уже ніхто ніколи не читатиме. Для тих, хто пізнав усю суть слова «радіація», квітень завжди пахнутиме полиновою тривогою. До когорти обпалених Чорнобилем належить і полтавець Ігор Білан, слюсар-сантехнік першого теплового району Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «Полтаватеплоенерго».

Щороку, коли по телевізору показують документальні фільми про катастрофу в Чорнобилі, Ігор Іванович дивиться їх із болем. Болить душа за молодістю, яку забруднив радіацією атомний вихор, за товаришами, з котрими звела доля у тридцятикілометровій зоні і яких з роками стає все менше, за рештками безтурботності, що безслідно зникли в той же день, коли отримав повістку з військкомату. А не дивитися не може. І оте застигле оглядове колесо з Прип’яті, що вже стало пам’ятником Чорнобильській трагедії, незмінно нагадує про три місяці життя, покладені на олтар національного лиха.

На юність Ігоря Білана випало чимало випробувань. Спершу Афганістан, а незабаром і Чорнобиль.

Дорога в мужність через Афганістан

— Мені тільки-но виповнилося вісімнадцять, а через два тижні уже призвали в армію, – розповідає чоловік. – Відправили на «учебку» в Ашгабат, що в Туркменістані, а через півроку – в Афганістан. Вояки з нас були такі собі, та й готували нас слабенько. Лише за місяць до Афгану хоч трохи стріляти навчилися. Та й то… Мені видали автомат без прикладу. Справний – так, але стріляти з нього було, м’яко кажучи, незручно.

Служба в Афганістані забрала в Ігоря Білана двадцять місяців (з 1983 по 1984 роки). У лавах піхотинців він охороняв дорогу з Радянського Союзу в Кабул і трубопроводи, що пролягали вздовж неї.

— Ми по десять діб сиділи в «секреті» (це невеликий майданчик на горі, з якого ми вели спостереження), а тоді на десять діб спускалися вниз. Дивились, щоб диверсанти не підірвали труби, по яких транспортували нафту, а якщо вже й не встерегли, то щоб хоч ремонтників не обстріляли. Та й за дорогою слідкували, бо ж нею з Радянського Союзу ішли колони з продовольством, боєприпасами, медикаментами. Охороняли й міст, бо якби душмани його замінували і висадили в повітря, це б паралізувало весь рух нашою трасою.

Вирушаючи зеленим хлоп’ям до Афганістану, Ігор Білан іще не знав, наскільки ця мусульманська країна змінить його. Зізнається, що спершу лякався і вибухів, і свисту куль. Та згодом звик і перестав здригатися, лиш коли-не-коли мусив пригнутися, щоб не піймати свинця. Та уникнути ран усе одно не вийшло. Прикро, що довідка про поранення ішла з Афганістану до Полтави аж десять років.

А через два роки після повернення додому Ігор Іванович знову змушений був збирати нехитрі пожитки для відрядження – цього разу в Чорнобиль.

Голіруч – проти радіоактивного монстра

Після служби в Афганістані Ігор Білан мав помітку в військовому квитку про перебування в резерві. Тож, отримавши повідомлення про необхідність прибути на пункт зборів у школі №11, вирушив виконувати військовий обов’язок. Зараз, озираючись у минуле, сам собі дивується, що був таким совісним і чесним:

— Я ж міг тоді, як багато хто, уникнути Чорнобиля. Не піти на збори, якось викрутитися. Але ж не зумів протистояти обов’язку.

Їхав у Лубни, де формувалися роти колишньої Чапаєвської дивізії, з важким серцем: удома лишалася дружина і маленька донечка Алла, якій було всього півтора місяця. А вже через два тижні дорога з Полтавщини повела до окутаного радіацією краю. Чужі люди, що оточували, дуже скоро стали друзями.

— Зі мною разом на ліквідації наслідків аварії був сусід Олександр Майборода, ми жили на одній вулиці. До цього ми з ним не були знайомі. Я його кілька разів бачив, знав, що то – Саня, – пригадує Ігор Білан. – А в Чорнобилі потоваришували. Ушістьох з іншими хлопцями жили в одному наметі. Повернувшись додому, покумалися. Шкода, немає вже кума… Як іще двох хлопців – сусідів по намету.

8 червня розпочалася чорнобильська історія Ігоря Білана. Спершу їхня рота діяла окремо, потім об’єдналася зі ще двома. Народ підібрався строкатий: і зовсім молоді хлопці, і вже зрілі чоловіки. Перший місяць по п’ятнадцять годин на добу формували зону відчуження: двадцять два кілометри огорожі взяли на себе. Роботи виконували всі: копали траншеї, бетонували стовпчики, тягнули колючий дріт. У середині липня обносили колючим дротом і саме місто Прип’ять, щоб уберегти його від мародерів.

— Прип’ять була красивим містом, – ділиться спогадами Ігор Іванович, – молодим. Нам розказували, що їй було тільки одинадцять років, а перед самим вибухом реактора в ній народився тисячний маленький житель. І ми, бувало, ні-ні та й заглянемо в вікна спорожнілих будинків. Видно, що люди жили добре, бо покидали і килими, і добротні меблі. Не дивно, що туди внадилися розбишаки, ласі на дармовий шматок. Таких у зоні відчуження було вдосталь. Ми пізніше працювали в одному селі, яке покинули жителі. То спершу всі хати стояли, як на виставці. А коли через деякий час повернулися, ми це місце не впізнали: усе вщерть було розграбоване.

Ліквідатори працювали і на дезактивації сіл. По змозі тракторами, а деколи і вручну лопатами знімали верхній заражений шар ґрунту, який потім екскаваторами згортали ближче до ріки. Робота була пекельна: сонце шкварило немилосердно, і військова форма, просочена спеціальним розчином, який навіть воду не пропускав, нестерпно парила тіло. Зневаживши усіма правилами безпеки, солдати скидали однострій геть і працювали у самій натільній білизні, яка від радіації аж ніяк не захищала. На обличчях мали респіратори, які за правилами мали б міняти щодоби, а натомість в одних і тих самих проходили весь час, аж до відправки додому. Або ще гірше – користувалися так званими «пелюстками», що по суті були марлевими пов’язками. Часто робота нагадувала сізіфів труд.

— От ми сьогодні землю зчистили, дозиметр показує норму, – розказує Ігор Білан, – а завтра на цьому ж місці радіація зашкалює. Знову зчищаємо. І так по кілька разів. Будинки уже мало не в повітрі висіли. А колись одна бабуся, у якої в дворі ми проводили дезактивацію вже два тижні, вирішила пригостити нас консервацією, яку закривала ще за п’ять років до того, як рвонув реактор. Для цікавості вирішили провірити рівень радіації в банці. А там – ще гірше, ніж на землі, яку ми згрібали. Виходить, реактор і раніше «дихав», тільки про це або не знали, або не говорили.

Доводилося ліквідаторам і розвантажувати вагони з камінням, яким гатили струмки та дрібні річечки, що впадали у Прип’ять, аби затримати забруднене сміття. Валили ліс, який постраждав від радіації. Щоправда, куди далі ішли ті велетенські сосни, страшно навіть подумати. А раптом комусь на житло? Працювали й на самому реакторі: швабрами мили турбіни, закладали вікна свинцевими пластинами, з даху цеглу скидали. А коли випадала вільна хвилинка, гасали в футбол на галявині в лісі, де розміщувалася їхня рота.

Струсивши із плечей радіоактивний пил

Три місяці пробувши у Чорнобильській зоні, солдати Чапаєвської дивізії повернулися додому. Можливо, довелося б і довше пропрацювати, та тільки техніки було небагато. Утягуватися в зиму не ризикнули. Поверталися тим самим маршрутом, що й їхали в Чорнобиль. Зразу прибули до Лубен, переодягнулися, здали форму. Там же перевірили техніку на забруднення радіацією. А далі – роз’їхалися хто куди.

Прикро, що для Ігоря Білана чорнобильська історія на цьому не скінчилася. Він ще рік у судах добивався статусу ліквідатора наслідків аварії. Адже довідка про його перебування у Чорнобилі зникла: чи то загубилася в бухгалтерії заводу, де працював чоловік, чи була знищена, бо могла нести частку радіації. Добре, що Ігор Іванович мав у військовому квитку відмітку про службу в зоні відчуження, а також значився у списках військкомату. Заручившись підтримкою своїх товаришів по Чорнобилю Олександра Майбороди і нинішнього колеги Олега Бібікова, зумів-таки добитися правди.

Нині Ігор Білан рідко згадує про ті непрості три місяці, натомість із головою поринув у роботу. Уже двадцять третій рік він трудиться в ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» і за цей час більше двадцяти разів заохочувався за вагомі досягнення в роботі. Підтвердженням його високого професіоналізму є присвоєне йому звання заслуженого працівника житлово-комунального господарства України. Ось уже багато літ Ігор Іванович із батьківською турботою передає свої знання і вміння молодшим колегам. І лише зрідка дозволяє спогадам кольнути душу, та ще зустрічі з побратимами пробуджують приглушений неспокій.

Прес-служба

ПОКВПТГ «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО»