Місяць: Жовтень 2017

Не оминула мобілізація і комунального підприємства «Полтаватеплоенерго»: одинадцять його працівників пройшли крізь горнило військового протистояння на Донеччині та Луганщині. Перебування на сході об’єднало людей різних професій: водіїв Андрія Вархола, Андрія Ландаря і слюсарів-ремонтників Віталія Гладченка, Віталія Зельського, Миколу Каліновського, Павла Лінського, інженера 2 категорії Віктора Паливоду і машиніста екскаватора Сергія Перекопського, машиніста автокрана Олександра Запорожця, інженера Віктора Козака й електрозварника ручного зварювання Олександра Трикура.

Незадовго до Дня захисника України, 12 жовтня, підприємство вшановує своїх бійців: для них організовано дружню зустріч, а профспілковий комітет за підтримки адміністрації подбав про невелике заохочення, щоб хоч трішки пом’якшити спогади АТОвців. І хоча ці чоловіки – люди, які не люблять привертати зайву увагу до себе і скромно відмовчуються про свій пекельний досвід, такий захід покликаний іще раз нагадати: їх цінують і поважають.

До когорти працівників ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» – учасників АТО належить і чоловік із дійсно козацьким прізвищем – Олександр Запорожець. Його пам’ять теж тривожать спогади про події на сході України, бо на власні очі переконався: військовий конфлікт на Донбасі – справа страшна і болюча.

Його було мобілізовано за п’ятою хвилею – 12 травня 2015 року, і це стало чималим випробуванням для рідних Олександра Петровича, як, зрештою, і для всіх сімей, що мусили проводжати своїх братів, синів, чоловіків, коханих на війну. Не лишилося осторонь і підприємство, виділило кошти на придбання берців, а колеги з автотранспортного цеху купили інструменти для ремонту бойових машин.

Після місяця тренувального табору, який Олександр Запорожець проходив у Василькові Київської області і на Житомирщині, він потрапив до 43-ї артилерійської бригади, що дислокувалася у Переяславі-Хмельницькому. А у вересні бійців перекинули у зону АТО, артилеристи стояли поблизу Донецька.

Олександр Запорожець пригадує:
– На щастя, усіх жахів передової я не бачив, але й нам діставалося. Удень над нами кружляли безпілотники, а вночі прилітали уже з «подарунками» – скидали заряди, які детонували прямо над бліндажами. Тільки в укритті ми й були у безпеці. Сказати, що було страшно… Хіба зовсім трішечки, – гірко іронізує чоловік.

Разом з Олександром служив і його друг та колега Андрій Ландар. Обидва були водіями, а Запорожець іще й командував відділенням підвозу боєприпасів. Чоловіки і до того спілкувалися та приятелювали, однак перебування в зоні проведення антитерористичної операції їх більше зблизило.

– У нашому дивізіоні було двісті бійців – із Закарпаття, Київської, Рівненської, Черкаської, Донецької областей. З більшістю з них ми тримаємо зв’язок, періодично телефонуємо один одному, вітаємо зі святами. На підприємстві також тримаємося гурту з колишніми АТОвцями.

Олександр Запорожець зізнається, що йому як людині мирної професії (він працює машиністом автомобільного крана) було важко призвичаїтися до воєнних буднів, хоча й має за плечима строкову військову службу. Страшенно хотілося додому, а коли в липні 2016 року його демобілізували і він повернувся, відчуття були двоякі: спершу здавалося, що нічого й не відбулося, а потім стало надзвичайно важко психологічно.

Зараз він продовжує трудитися на комунальному підприємстві, вносячи свою лепту в загальну справу «Полтаватеплоенерго» – нести тепло та затишок у домівки полтавців. Нині для Олександра Запорожця гаряча пора: до початку опалювального сезону лишилися лічені дні. Тож кожна зміна проходить у праці, і хай краще так, ніж не знати сну та відпочинку там, де і досі точаться бої за Україну, за її єдність.