2013-04-25
26 квітня 1986 року. Ця дата розділила життя тисяч людей на дві половини – «до» і «після». У перші дні після катастрофи на Чорнобильській АЕС жахливих наслідків удалося уникнути тільки завдяки праці людей, котрі першими опинилися в епіцентрі аварії, – пожежникам із частин СВЧ-2 і СВПЧ-6. Один із них – Михайло Єлубаєв – працює нині на обласному комунальному підприємстві «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО». Примітно, що деталі цієї неординарної історії стали відомими лише торік – через 26 років після самої трагедії – на одній із традиційних квітневих зустрічей ліквідаторів аварії з адміністрацією і профспілковим комітетом підприємства.
Та ніч по-своєму розпорядилася його долею…
Пожежником став за бажанням
Народився Михайло Єлубаєв у Казахстані, звідки разом із батьками переїхав до України, під Київ. Там же закінчив школу, далі була служба в армії. 1983 року Михайло демобілізувався. Постало питання про подальше працевлаштування:
– До армії я навчався в Київському механіко-металургічному технікумі. Батько порадив мені піти у воєнізовану пожежну охорону: через рік служби можна було вступити до пожежно-технічного училища, не втративши при цьому заробітної плати. У 21 рік я вирішив ризикнути… Успіх залежав від результатів медкомісії: якщо пройшов, решта – справа формальна.
Медкомісію було пройдено, і 1 вересня 1983 року Михайло почав службу в пожежній частині міста Прип’яті за контрактом на три роки.
Найстаршому в нашій частині було 27
Про СВПЧ-6 (самостійна воєнізована пожежна частина) Михайло згадує з гордістю. Тут він пропрацював вісім місяців, та цього часу було більш ніж достатньо, щоб згуртувати колектив:– Усі були молодими, завзятими і веселими. Віком здебільшого 21 – 27 років, усі після армії. Майже всі були сімейними. Тому розуміли один одного з півслова, бо мали й спільні інтереси: риболовля, техніка… Так, наш водій Анатолій цікавився машинами, начальник караулу Віктор Кібенок мав свою пристрасть – мотоцикли.
Сім’я Михайла жила тоді в Поліському, недалеко від міста-супутника ЧАЕС Прип’яті. Сам він пригадує, що доводилося прописуватись і в Прип’яті, та хто ж тоді знав, що за три місяці все так зміниться. Наприкінці 1985-го Михайло одружився.
Служба в частині йшла за своїм звичаєм: були і штатні виїзди на пожежі у місті, не обходилось і без авралів. Особливою подією в житті пожежників Прип’яті були навчання, котрі вони проходили разом із пожежниками ВПЧ-2, які відповідали винятково за безпеку Чорнобильської АЕС.
За час служби на самій АЕС Михайлу Єлубаєву доводилося бувати три-чотири рази. На навчання до станції викликали не тільки найближчі пожежні частини: оголошувався так званий «третій номер виклику», який означав, що вся Київська область мала виділити машини і якнайшвидше направити їх до станції.
– Навчання проходило так, – пригадує Михайло. – Ми приїздили на АЕС, із собою мали схеми території, але на них позначалися лише пожежні гідранти, плани самої станції були тільки у ВПЧ-2, які відповідали за АЕС. Тобто те, де поставити цистерну, як прокласти і підключити трубопроводи, ми знали, а от на саму станцію заходити не мали права – режимний об’єкт охоронявся тоді дуже суворо. Бувало й таке: хоч і за викликом приїхав, і з сиреною, та поки не перевірять усіх документів, проїзду на територію не дозволять.
Тоді ще ніхто з пожежників цих частин і гадки не мав, що зовсім скоро схеми, плани території, а головне – навички, відточені до автоматизму, стануть життєво важливими не тільки для них самих, а й для тисяч людей, життя і здоров’я яких залежало від правильних дій у перші години після аварії.
Катастрофа, якої ніхто не передбачив
П’ятниця 25 квітня 1986 року проходила у звичних для пожежної служби клопотах: доглядали техніку, приймали та здавали чергування. О восьмій ранку на «розводі» начальник частини Олександр Єфименко, крім обов’язкових робочих моментів, повідомив, що штатна радіотелефоністка Наталія Березан пішла на лікарняний через хворобу дитини. Тому її обов’язки виконуватиме підмінний радіо телефоніст – Михайло Єлубаєв.
– Жодних передчуттів у мене не було, – розповідає Михайло. – Радіотелефоніст зазвичай «веде» пожежну команду, передає інформацію та приймає виклики, мене мали замінити о другій ночі. Але до цього не вистачило менше години: о 1.26 на станції стався вибух. Перше, що я тоді почув, було повідомлення начальника суміжного караулу: «На четвертому енергоблоці АЕС стався вибух, номер виклику – три».
Це повідомлення, наче блискавка, прискорило час: пожежники за лічені хвилини вже були готові до виїзду! У таких випадках усі думки замінював чіткий статут пожежної частини. Були в ньому інструкції й на такий випадок.
– Від нашої частини на станцію вирушили дві автоцистерни та одна механічна драбина. Начальник караулу Віктор Кібенок їхав на автоцистерні ЗІЛ-130, командир 2-го відділення Василь Ігнатенко – на Уралі-375, Михайло Іллєнко – на механічній драбині. Тільки-но вони виїхали, моїм головним завданням стало якомога швидше передати повідомлення про аварію. Насамперед усім керівникам, які на той час були вдома. Далі – викликати сільські, районні, невоєнізовані пожежні частини і відправляти їх до штабу пожежогасіння.
Після від’їзду бригади Михайло лишився в частині сам. Приїздили все нові й нові бригади, отримували від нього всі необхідні інструкції й вирушали далі, до самого епіцентру катастрофи.
Новий день
Лише під ранок радіотелефоніст зміг відійти від робочого місця. Він побачив дивну картину: за станцією Янів, приблизно за кілометр від пожежної частини, шлях був повністю червоним від пожежних машин, які прибули за викликом.
– Тієї ночі раптово відключився зв’язок, – згадує Михайло. – Та згодом з’ясувалося: це розпорядження КДБ. Тому і зв’язуватися ми могли тільки за допомогою рацій. Повідомлення доводилося передавати ланцюжком від частини до частини. За відключенням зв’язку відбулися й інші заходи: тієї ж ночі запровадили казармений стан. Тобто ми не могли залишити територію частини без особливого розпорядження.
Лише на другий день хімвійська почали вимірювати рівень радіації на території частини, звідки виїжджали машини. Там, за кілька кілометрів від епіцентру, її рівень становив 1 000 мікрорентген на годину, при нормі 0,15.
– Зранку до частини дісталися ті, хто міг, здебільшого водії, які під час гасіння пожежі на станції були в машинах. Тих, хто був в епіцентрі, одразу ж відправили до лікарні. У нашій частині організували оперативний штаб, його розмістили в актовій залі.
Згодом із людей і техніки, які лишилися в обох частинах, сформували пожежний караул, адже Прип’ять ще не евакуювали, і місто також потребувало нагляду пожежників. Уже трохи згодом їм натякнули: за відсутності нагальної потреби краще перебувати в приміщенні. Мовляв, тим краще для вас.
У перші після катастрофи дні мало хто розумів реальну небезпеку радіації. Свідченням цього став один із виїздів, на який невдовзі після аварії відправили бригаду.
– На ВПЧ-2 був великий запас магістральних трубопроводів, пожежних шлангів. Хтось вирішив, що їх потрібно перевезти майже з-під самої станції до нашої частини. Разом з нами був капітан з іншої частини: молодий, невисокий, але зовсім сивий. Працювали ми тоді дуже швидко, у протигазах, хімзахисних костюмах. Шланги привезли на територію нашої частини і залишили на подвір’ї. Улітку, коли ми вже розміщувалися під Іванковим, поїхали за чимось назад у свою частину. Отримали дозвіл, виїхали. Коли прибули туди, побачили ті самі рукави, через які довелося «схопити» не один зайвий рентген. Лежали вони на тому самому місці, де ми їх і залишили, тобто тоді вони так нікому й не знадобилися. Разом із тими шлангами лишилося в колишній частині багато речей: вивезти звідти бодай щось було вже неможливо.
Після катастрофи
У перші дні після аварії на Чорнобильській АЕС пожежники були в авангарді «наступу» на вогонь. А от «відступ» розтягнувся на кілька місяців. Спочатку частину, сформовану з ліквідаторів із Прип’яті (1 км від станції), перевели в Чорнобиль (15 км), далі – в Іванків, з Іванкова і вже до кінця своєї служби пожежники виїздили до Славутича.
Контракт Михайла закінчувався у вересні 1986 року. Тоді він повернувся в Поліське. Без закінченої освіти та спеціальності. Урятувало те, що на службі в армії опанував професію машиніста котельних установок.
Навички і знання знадобилися, іспит також скласти було неважко – от і влаштувався на роботу до поліських тепломереж. Пропрацював там майже п’ять років. А далі почалося відселення.
– До Полтави потрапив тому, що населений пункт, де я жив після аварії, підпадав під обов’язкове відселення. Це питання прояснилося лише у 90-х роках, а до цього часу ми майже п’ять років жили в Поліському – тоді нам казали, що все гаразд, продукти у нас можна їсти з городу, і взагалі все нормально. Їздили, звісно, дозиметристи, поливали вулиці, мили дахи. А потім виявилося, що населений пункт перебуває в зоні обов’язкового відселення.
– Нині там усе захаращено і покинуто, – каже Михайло. – Бачив фото в соціальній мережі. У будинку, де я колись жив із батьками, виросла чимала береза. Хоча є й доглянуті двори, там живуть люди, які відмовилися переїжджати. Я їх розумію, у перші роки мені самому дуже хотілося повернутися в рідні місця. Раніше туга не давала спокою, але з часом усвідомив, що все одно вже нічого не зміниш і не повернеш назад.
1992 року Михайло переїхав до Полтави. Тут улаштувався на роботу оператором котельні «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО», де працює досі. Про минуле в сім’ї Михайла говорять небагато. Діти – син Дмитро (27 років) і донька Дарія (25 років) – виросли, знаючи про службу батька, для них це вже реалії життя. А от сам Михайло інколи згадує ті часи й місця, переглядаючи фото у соціальних мережах, зроблені нещодавно. Із товаришами по службі пощастило зустрітися тільки раз.
– Якось я був у Києві у справах. І там зустрівся з водієм із нашого караулу. Він начебто лишився на службі у Білій Церкві. А більше з однополчан нікого зустріти не довелося.
Михайла Єлубаєва і тисячі інших ліквідаторів страшної квітневої трагедії 1986 року за час після описаних подій доля розкидала по всій Україні та республіках колишнього СРСР. Тож не дивно, що й на обласному комунальному підприємстві «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО» нині працюють 13 колишніх учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, і нехай навіть познайомилися вони здебільшого вже в Полтаві, за місцем роботи, але об’єднують їх у ці квітневі дні спогади про події 27-річної давнини.
Адміністрація і профспілковий комітет підприємства завжди знаходять можливість підтримати своїх героїв, зокрема й матеріально. А про те, що ці люди серед нас, нагадує один із тематичних стендів при вході до головної адміністративної будівлі «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО».
– Спогади про катастрофу досі болючі, – каже Михайло, – хоча з плином років душевний біль трохи притупився.
Нині в житті йому допомагають ті же речі, які свого часу «лікували» від згадок про катастрофу: робота, діти, родина… І нині ліквідатор упевнений: хоч спогадів про аварію стає дедалі менше, пам’ять про неї необхідно зберегти. Принаймні для того, щоб більше не довелося людям чути страшну фразу «Увага, сталася аварія на АЕС!».
Сергій ЛЕЩЕНКО
У статті згадувався начальник караулу СВПЧ-6 лейтенант Віктор Кібенок. Не сказати про нього неможливо, адже він одним із перших ступив на територію станції, охоплену полум’ям. Вони разом із лейтенантом Правиком, тільки прибувши на місце катастрофи, вирушили у розвідку, щоб дізнатися масштаби аварії. Лейтенант Кібенок боровся із вогнем, який наступав на машинне відділення, де знаходилися ємності із мастильними матеріалами, що будь-якої миті могли вибухнути. Протримавшись разом зі своїми товаришами до приходу підмоги, Віктор відвернув можливі страшні наслідки аварії. На жаль, через 15 днів після катастрофи він помер від променевої хвороби.
2013-06-06
Кольорові лікті й коліна на додачу до яскравих малюнків залишилися у дітей, які вправлялися у малюванні на асфальті у п’ятницю, 31 травня. Акцію «Ура – канікули!», приурочену до Міжнародного дня захисту дітей, влаштували на комунальному виробничому підприємстві «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО».
– Щороку в конкурсі бере участь усе більше дітей, – розповіла Зоя Передерій, заступник голови профспілкового комітету ПОКВПТГ «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО». – Вони готуються до нього і з радістю йдуть малювати на асфальті. До того ж удосконалюється навіть тематика малюнків: діти продумують її заздалегідь, для них це дуже важливо. Вважаю, що незадоволених не буде, адже призи отримають не тільки переможці – солодкі подарунки ми підготували для всіх дітей, які цього року виявили бажання взяти участь у конкурсній програмі. 
2013-06-03
2013-05-23
Губернатор говорит, что Нафтогаз требовал покупать газ по
2013-05-21
2013-05-18
2013-04-30
2013-04-16