2017-10-12Боєць АТО Олександр Запорожець відзначає День українського козацтва серед колег-тепловиків
Де взяти сил, щоб забути, щоб перестати здригатися під вибухи феєрверків, щоб не прокидатися серед ночі в холодному поту? У який закуток заховати військову форму, щоб вона не нагадувала про пережите? Як навчитися жити так, як колись – гратися з дітьми, вигулювати собаку, займатися повсякденними справами – і не думати про тих, кого і досі накривають «гради», кого чекають удома згорьовані рідні? Тим, хто не відчув, яка війна на смак, не збагнути, які ще питання бентежать душі воїнів. Їм відлунює страшна абревіатура АТО – болить ранами, кричить голосами бойових побратимів, пахне кров’ю і багном. Хтось старається повернути життя у звичну колію, хтось не витримує і повертається на схід України – волонтером, добровольцем, байдуже ким, аби тільки допомогти «своїм», аби не стояти осторонь. Хтось скаже: «Війна», інший заперечить: «Операція». Та нині, на четвертому році бойових дій, це вже не так важливо: герої повертаються додому, герої продовжують боротися за цілісність Батьківщини, герої пакують речі, збираючись у невідому путь. Тож у День українського козацтва, на Покрову, яку зустрічаємо 14 жовтня, уже вкотре Україна схиляє коліно перед своїми захисниками.
Не оминула мобілізація і комунального підприємства «Полтаватеплоенерго»: одинадцять його працівників пройшли крізь горнило військового протистояння на Донеччині та Луганщині. Перебування на сході об’єднало людей різних професій: водіїв Андрія Вархола, Андрія Ландаря і слюсарів-ремонтників Віталія Гладченка, Віталія Зельського, Миколу Каліновського, Павла Лінського, інженера 2 категорії Віктора Паливоду і машиніста екскаватора Сергія Перекопського, машиніста автокрана Олександра Запорожця, інженера Віктора Козака й електрозварника ручного зварювання Олександра Трикура.
Незадовго до Дня захисника України, 12 жовтня, підприємство вшановує своїх бійців: для них організовано дружню зустріч, а профспілковий комітет за підтримки адміністрації подбав про невелике заохочення, щоб хоч трішки пом’якшити спогади АТОвців. І хоча ці чоловіки – люди, які не люблять привертати зайву увагу до себе і скромно відмовчуються про свій пекельний досвід, такий захід покликаний іще раз нагадати: їх цінують і поважають.
До когорти працівників ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» – учасників АТО належить і чоловік із дійсно козацьким прізвищем – Олександр Запорожець. Його пам’ять теж тривожать спогади про події на сході України, бо на власні очі переконався: військовий конфлікт на Донбасі – справа страшна і болюча.
Його було мобілізовано за п’ятою хвилею – 12 травня 2015 року, і це стало чималим випробуванням для рідних Олександра Петровича, як, зрештою, і для всіх сімей, що мусили проводжати своїх братів, синів, чоловіків, коханих на війну. Не лишилося осторонь і підприємство, виділило кошти на придбання берців, а колеги з автотранспортного цеху купили інструменти для ремонту бойових машин.
Після місяця тренувального табору, який Олександр Запорожець проходив у Василькові Київської області і на Житомирщині, він потрапив до 43-ї артилерійської бригади, що дислокувалася у Переяславі-Хмельницькому. А у вересні бійців перекинули у зону АТО, артилеристи стояли поблизу Донецька.
Олександр Запорожець пригадує:
– На щастя, усіх жахів передової я не бачив, але й нам діставалося. Удень над нами кружляли безпілотники, а вночі прилітали уже з «подарунками» – скидали заряди, які детонували прямо над бліндажами. Тільки в укритті ми й були у безпеці. Сказати, що було страшно... Хіба зовсім трішечки, – гірко іронізує чоловік.
Разом з Олександром служив і його друг та колега Андрій Ландар. Обидва були водіями, а Запорожець іще й командував відділенням підвозу боєприпасів. Чоловіки і до того спілкувалися та приятелювали, однак перебування в зоні проведення антитерористичної операції їх більше зблизило.
Не оминула мобілізація і комунального підприємства «Полтаватеплоенерго»: одинадцять його працівників пройшли крізь горнило військового протистояння на Донеччині та Луганщині. Перебування на сході об’єднало людей різних професій: водіїв Андрія Вархола, Андрія Ландаря і слюсарів-ремонтників Віталія Гладченка, Віталія Зельського, Миколу Каліновського, Павла Лінського, інженера 2 категорії Віктора Паливоду і машиніста екскаватора Сергія Перекопського, машиніста автокрана Олександра Запорожця, інженера Віктора Козака й електрозварника ручного зварювання Олександра Трикура.
Незадовго до Дня захисника України, 12 жовтня, підприємство вшановує своїх бійців: для них організовано дружню зустріч, а профспілковий комітет за підтримки адміністрації подбав про невелике заохочення, щоб хоч трішки пом’якшити спогади АТОвців. І хоча ці чоловіки – люди, які не люблять привертати зайву увагу до себе і скромно відмовчуються про свій пекельний досвід, такий захід покликаний іще раз нагадати: їх цінують і поважають.
До когорти працівників ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» – учасників АТО належить і чоловік із дійсно козацьким прізвищем – Олександр Запорожець. Його пам’ять теж тривожать спогади про події на сході України, бо на власні очі переконався: військовий конфлікт на Донбасі – справа страшна і болюча.
Його було мобілізовано за п’ятою хвилею – 12 травня 2015 року, і це стало чималим випробуванням для рідних Олександра Петровича, як, зрештою, і для всіх сімей, що мусили проводжати своїх братів, синів, чоловіків, коханих на війну. Не лишилося осторонь і підприємство, виділило кошти на придбання берців, а колеги з автотранспортного цеху купили інструменти для ремонту бойових машин.
Після місяця тренувального табору, який Олександр Запорожець проходив у Василькові Київської області і на Житомирщині, він потрапив до 43-ї артилерійської бригади, що дислокувалася у Переяславі-Хмельницькому. А у вересні бійців перекинули у зону АТО, артилеристи стояли поблизу Донецька.
Олександр Запорожець пригадує:
– На щастя, усіх жахів передової я не бачив, але й нам діставалося. Удень над нами кружляли безпілотники, а вночі прилітали уже з «подарунками» – скидали заряди, які детонували прямо над бліндажами. Тільки в укритті ми й були у безпеці. Сказати, що було страшно... Хіба зовсім трішечки, – гірко іронізує чоловік.
Разом з Олександром служив і його друг та колега Андрій Ландар. Обидва були водіями, а Запорожець іще й командував відділенням підвозу боєприпасів. Чоловіки і до того спілкувалися та приятелювали, однак перебування в зоні проведення антитерористичної операції їх більше зблизило.
А ще в Олександра Петровича з’явилися нові друзі, з якими звела війна:
– У нашому дивізіоні було двісті бійців – із Закарпаття, Київської, Рівненської, Черкаської, Донецької областей. З більшістю з них ми тримаємо зв’язок, періодично телефонуємо один одному, вітаємо зі святами. На підприємстві також тримаємося гурту з колишніми АТОвцями.
Олександр Запорожець зізнається, що йому як людині мирної професії (він працює машиністом автомобільного крана) було важко призвичаїтися до воєнних буднів, хоча й має за плечима строкову військову службу. Страшенно хотілося додому, а коли в липні 2016 року його демобілізували і він повернувся, відчуття були двоякі: спершу здавалося, що нічого й не відбулося, а потім стало надзвичайно важко психологічно.
Зараз він продовжує трудитися на комунальному підприємстві, вносячи свою лепту в загальну справу «Полтаватеплоенерго» – нести тепло та затишок у домівки полтавців. Нині для Олександра Запорожця гаряча пора: до початку опалювального сезону лишилися лічені дні. Тож кожна зміна проходить у праці, і хай краще так, ніж не знати сну та відпочинку там, де і досі точаться бої за Україну, за її єдність.
– У нашому дивізіоні було двісті бійців – із Закарпаття, Київської, Рівненської, Черкаської, Донецької областей. З більшістю з них ми тримаємо зв’язок, періодично телефонуємо один одному, вітаємо зі святами. На підприємстві також тримаємося гурту з колишніми АТОвцями.
Олександр Запорожець зізнається, що йому як людині мирної професії (він працює машиністом автомобільного крана) було важко призвичаїтися до воєнних буднів, хоча й має за плечима строкову військову службу. Страшенно хотілося додому, а коли в липні 2016 року його демобілізували і він повернувся, відчуття були двоякі: спершу здавалося, що нічого й не відбулося, а потім стало надзвичайно важко психологічно.
Зараз він продовжує трудитися на комунальному підприємстві, вносячи свою лепту в загальну справу «Полтаватеплоенерго» – нести тепло та затишок у домівки полтавців. Нині для Олександра Запорожця гаряча пора: до початку опалювального сезону лишилися лічені дні. Тож кожна зміна проходить у праці, і хай краще так, ніж не знати сну та відпочинку там, де і досі точаться бої за Україну, за її єдність.
Прес-служба ПОКВПТГ «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО».
