2013-07-25
Саме таку почесну відзнаку отримав 17 липня цього року на сімнадцятій сесії Полтавської обласної ради слюсар-ремонтник Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО» Ігор Білан після 18-ти років роботи на підприємстві. Про свою долю та робітничу професію він розповів «ПВ».
- Коли у 1982 році я закінчив школу, то, як і багато юнаків у ті часи, був призваний до армії і, звичайно, пішов служити. Фактично відразу ж потрапив до Афганістану, - пригадує Ігор Іванович. - Там з весни 1983 і до жовтня 1984-го проходив військову службу. Можна сказати, що мені в Афганістані пощастило, я потрапив як підкріплення до батальйону, що тільки-но повернувся з бойових дій, в ході яких зазнав великих втрат особового складу. Його фактично переформували заново, а замість нього, для участі у бойових діях, направили інший.
Майже вся військова служба Ігоря Білана пройшла у горах Афганістану, куди, для несення бойового чергування, вирушали групами по 4-6 чоловік. До бази, бувало, не спускалися по 20 днів. Та й поверталися тільки для того щоб поповнити боєзапас і провізію. Траплялося, обстрілювали з міномета, але щастило: міни вибухали не усі, можливо, через особливості високогір’я. Часто після обстрілу доводилося бачити нерозірвані міни, що позастрягали у кам’янистому ґрунті.
На службі доводилося виконувати різні завдання: охороняти мости та адміністративно-командні будівлі, коригувати артилерійський вогонь, а також охороняти техніків, котрі обслуговували стратегічно важливі трубопроводи, через які постачалося пальне. Тоді Ігорю Білану на думку не спадало, що в майбутньому він сам обслуговуватиме трубопроводи, але вже «мирні», теплові. Із армії він демобілізувався у званні сержанта.Через півроку після звільнення у запас Ігор Іванович одружився і сім років пропрацював на заводі «Знамено». Тут йому пощастило вдруге:
- На завод, після армії, я прийшов як учень слюсаря і за сім років роботи отримав шостий розряд. Завод у ті часи був великим, апаратуру часто оновлювали. Працівники тоді реально могли отримати квартиру, і у 1991 році житлову площу отримав і я.
1986 року на Чорнобильській атомній станції сталася техногенна катастрофа, і Ігор Білан потрапив у Чорнобиль як «ліквідатор».
- Після того як прийшов із армії, у військовому квитку було вказано, куди необхідно з’являтися в разі надзвичайних ситуацій, І таки довелося: несподівано отримав повістку, прийшов до 11-ї школи, переступив поріг, а далі - в автобус і на Решетилівку. Мене як «афганця» повинні були брати тільки в екстрених випадках, тож я відразу зрозумів, що викликали не просто так.
Перший місяць у Чорнобилі ліквідатори працювали над встановленням огородження 30-кілометрової «зони відчуження»: обгороджували її колючим дротом, прибирали радіоактивне сміття тощо.
- Працювали тоді, - згадує ліквідатор, - по 15 годин. Кожен батальйон мав обгородити 22 кілометри периметру. На другий-третій місяці — займалися дезактивацією населених пунктів, розвантажували ешелони.
Довелося побувати і в епіцентрі катастрофи — на зруйнованій ЧАЕС, до того ж, шість разів. Не «схопити» смертельну дозу опромінення пощастило тільки тому, що частину радіоактивних руїн тоді вже встигли залити бетоном.
Кілька років, після розпаду Радянського Союзу, довелося змінювати роботу. Були у цьому переліку і завод «ГРЛ», і фабрика «Крокуль».
- Начебто все і виходило, і робота подобалась, — розповідає Ігор Іванович, — але часи були складні, зарплату затримували, а інколи і взагалі... Коли у 1995 році йому запропонували перейти до підприємства «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО» — довго не розмірковував.
- Раніше чомусь вважали, що комунальне підприємство - чи не останній варіант, куди варто йти працювати: професія комунальника належала до «непрестижних», - каже заслужений тепловик. - Змінив думку, коли почав сам тут трудитися. На моїй ділянці, де я працюю з першого дня, мені вже знайомий кожен кран і вентиль, мабуть, міг би працювати і наосліп.Відзнака за плідну роботу - не перша серед нагород Ігоря Білана, але викликає чи не найбільшу гордість. Радіють за тепер уже заслуженого працівника і дві його доньки та онуки. Але сам слюсар-ремонтник залишається скромним:
- У нас така робота, - каже він, — не можеш піти з роботи щось недоробивши, адже тоді домівки полтавців, школи, лікарні залишаться без тепла. А це неприпустимо.
- Інколи виникає бажання замислитися і над планами на майбутнє, — розповідає Ігор Іванович, — мрію обробляти власну земельну ділянку, але ще кілька років хочу попрацювати — важко уявити себе без улюбленої справи. Та й за 18 років ПОКВПТГ «ПОЛТАВАТЕПЛОЕНЕРГО» вже неначе рідне. Коли ж траплялися якісь життєві складнощі — підприємство жодного разу не залишалося осторонь. Та й своя бригада, в якій пропрацював усі ці роки, вже як родина.
- Я часто згадую слова своїх батьків: «Не треба бігати з місця на місце, перебираючи роботу, вибери щось одне, що тобі подобається, і працюй». Тож коли бачу, що моєї роботи чекають і без неї тепло до домівок полтавців саме не прийде, то і я намагаюся працювати так, щоб було не соромно за результат».
Сергій ЛЕЩЕНКО
| За матеріалами: |
Обласна щотижнева ГАЗЕТА
«ПОЛТАВСЬКИЙ ВІСНИК» |
| Адреса ресурсу: |
http://www.visnyk.poltava.ua/ |
| Адреса матеріалу: |
